Від вокзалу прямо до серця... Або чому pomitna — більше, ніж просто імерсивна вистава від команди uzahvati. ЕКСКЛЮЗИВ

Режисерка та художня керівниця вистави pomitna розповіла, яке надзавдання стояло перед командою

Моя близька подруга чекає на ротацію, аби чоловік побачив, як підріс їх син. Інша наша коліжанка стала рупором швидких зборів у Твіттері заради того, щоб закривати потреби бригад на нулі. А я третій рік чекаю лише на один дзвінок — де по той бік почую знайомий голос та слова “я вдома” після 28 місяців полону.

Ми троє, як і тисячі українських цивільних жінок — ті, хто із радістю і водночас із серцем, що стискається до болі, реагуємо на піксель. Ми ті, хто знає все про довгі розлуки, короткі зустрічі та обійми з холодною подушкою. А ще про страх, віру і гордість одночасно. На жаль, нас таких багато. Імерсивна вистава pomitna охоплює лише 22 історії із тисяч, але кожна — навіть про яку ви не почуєте на загал — є особливою та емоційною. Тому півтори години — це час, на який треба налаштуватися. Але повірте, він вартує кожної секунди.

Сьогодні ми не будемо описувати виставу pomitna, на яку ви ще можете потрапити. Бо як мінімум це варто чути й відчувати наживо, аби зануритися у реальність, якою живуть жінки, що чекають на коханих-воїнів. Натомість ми розповімо про процес роботи над проєктом, інтерв'ювання 22 коханих воїнів, про їхні історії та сенси, які вони доносять.

Поліна Бараніченко — режисерка та художня керівниця команди uzahvati. Саме вона відповідала за сценарій, переслуховувала інтервʼю героїнь, знає їх контекст. Тому хто як не вона може розповісти, чому імерсивна вистава pomitna настільки важлива для усіх українських жінок.

• Є інформація і на сайті, і у релізах, що ідея створення вистави виникла в результаті дослідження “Шлях коханої воїна”. Але хотілося б більше дізнатися про pomitna саме від вас, як режисерки. Що було головним поштовхом у цьому процесі?

На початку кожного проєкту uzahvati є декілька важливих речей. Перше — це тема, яка має нас дійсно хвилювати, бо ми така творча команда, яка працює від внутрішнього і глибинного особистого переживання до зовнішньої форми. Взагалі, наша діяльність — це така самоеволюція, бо в процесі постановки, в процесі створення, відбувається дуже багато внутрішніх відкриттів всередині команди. Ми їх не приховуємо, а навпаки проговорюємо. Тому цей match з темою для нас надважливий.

Спочатку, коли Veteran Hub звернувся з ідеєю і ми почитали дослідження, то моїм першим відчуттям було схвилювання. Тому що тема одіозна. І взагалі, для мистецтва торкатися теми війни, і при цьому не стати інструментом пропаганди чи рупором певних ідей — дуже непроста задача.

Тема війни для творчості певною мірою важка. По-перше, вона одразу викликає великий набір контрастних відчуттів, які важко переосмислити. А по-друге, вона конфліктна, така, до якої люди будуть ставитися кардинально протилежно а подекуди непередбачувано, спираючись на ті травми, які війна їм скоїла. Тому я схвилювалася. Не можу сказати, що ми підхопилися і відразу мали ідею, яким саме створити цей проєкт.

Через ці хвилювання почався пошук внутрішнього творчого камертона. Того, щоб зробить тему авторською і найбільш зрозумілою мені як автору і команді. І, звичайно, в цьому випадку головною для нас стала тема жінки. Я сама жінка, я відчуваю, я можу зрозуміти, можу роздивитись глибше. Навіть якщо я не маю особистого досвіду чекання, я маю цей професійний дар занурювати себе в обставини, аби поряд з ними (з героїнями — ред.) відчути головне. Я навіть зараз кажу, і мене обдає мурахами. Так воно мене торкає досі.

Дуже важливо в цій темі не викликати почуття жалю до героїнь

Ми мали багато відвертих розмов, звичайно, до того, як підступитися до концепції. І в одній з цих розмов я почула важливі слова — в цій темі не варто викликати почуття жалю до героїнь.
Але як же ж не викликати, якщо воно органічно виникає? Це й було для нас завдання з зірочкою.

Шлях, по якому треба провести героїнь крізь розмову — дуже чуттєвий.
Тому до команди долучилися психологи, та — архіважливо — чоловіки, які можуть додати свого бачення цим історіям

Ще на етапі задуму ми розуміли, що в певному еквіваленті це буде документальна вистава. Бо на 70% це документальний матеріал і лише 30% — художній. І головне тут — це інтервʼю з героїнями, в якому дуже хотілося достукатися до їхніх почуттів, а не зібрати інформацію. Але важливо розуміти, що це дуже чутлива аудиторія. Тому ми запросили психологів, які водночас є глядачами вистав uzahvati і відчувають нашу філософію, які знають наш формат і спосіб донесення сенсів.

Вони стали частиною творчої команди, що також для мене було важливо. Бо знаєте, це не про те, що ви взяли інтерв'ю — все, до побачення. Вони залишалися в нашому творчому чаті, були на наших зустрічах, вони завжди були поряд, але не з точки зору експертної думки, а з погляду чуттєвого моніторингу "як ти це відчуваєш?" Взагалі, я пропагую в мистецтві вимикати професіоналізм і рухатись крізь почуття й особистий життєвий досвід,

Також ми запросили журналістку Юлію Петрову, на мій погляд, дуже талановиту. Бо вона вміє брати інтервʼю серцем. Ще до команди долучилася неймовірна сценаристка Ольга Чеснокова, яка розуміє всю глибину теми, оскільки вона талановитий автор і водночас є вдовою, що втратила свого коханого чоловіка на фронті. Драматург Андрій Гоцуляк, Ірина Муравйова, Катерина Алдошина, Марія Філіндаш — мої співавторки й актриси вистави, композитори Антон Шитель і Женев'єв Стронська, які говорили у виставі музикою, спеціально створеною для кожної сцени, звукорежисер і саунд-дизайнер Максим Никитенко, мій незмінний творчий партнер. Усі вони додали особливого бачення цим історіям, своє енергетичне відчуття, свої особисті історії. Ми всією командою, а це десь 50 людей разом з адміністративним та акторським складом, весь час залишалися в неперервному діалозі і пошуку.

Ким є героїні імерсивної вистави pomitna

Це, звичайно, аудиторія Veteran Hub. Вони запропонували багатьом дівчатам дати нам інтервʼю, ми обирали з тих, хто погодився піти в цю невідомість і відвертість. Адже дівчата-героїні до кінця не розуміли, що це за проєкт, оскільки дуже важко усвідомити що таке іммерсивна вистава, поки не відчуєш і не побачиш. Тому я вдячна кожній за сміливість і чуйність.

• Коли я готувалася до нашої розмови робила собі деякі текстові “наброски” і за цей час неодноразово відчувала, як наростає клубок в горлі й збираються сльози в очах. Бо це дуже чутливі теми, які важко пропустити через себе.
  Як ви особисто підтримуєте себе емоційно під час роботи над таким складним і емоційним проєктом?

Я проживаю всі емоції на повну. Не стримую себе. Занурююсь кожен раз в процесі так само глибоко, як потім буде пірнати наш глядач. Вважаю, що необхідно переживати, піддаватися емоціям і плакати. Інакше неможливо. Адже мистецтво — це як збільшуване скло, через яке я наче розглядаю цей матеріал, відчуваю біль наповну, розпач. Але саме завдяки цьому збільшуваному склу я можу наблизити глядачів до суті й підсвітити деталі, розставити важливі акценти, звернути увагу.

Ну і все ж таки, я наголошую, що це художня вистава, це плід нашого творчого доробку. Тобто в ній все вивірено художньо. І це, звичайно, робить її такою багатогранною. Тут і музика, тут і рефрени, тут влучно написані фрази, тут і саме місце дії — вокзал. Наш глядач не сидить, а постійно рухається, ми йому пропонуємо діяти, обирати, створювати свою історію в середині вистави. Це все складається з маленьких деталей. Ми даємо багато свободи сприйняття і трактування вистави.

У процессі постановки я слухала виставу зранку і до ночі, щоб відчути її лаконічність і водночас не прибрати важливе… Великі інтервʼю дівчат ми скорочували щоразу, коли переслуховували, адже усі 22 історії треба було вмістити у півтори години вистави, при цьому зберігаючи сенс і індивідуальність кожної історії і героїні. Це була супер-філігранна монтажна робота.

• Чи звертали ви увагу на різницю у сприйнятті вистави між тими, хто має досвід, подібний до досвіду героїнь, і тими, хто такого не має?

Звичайно. І вони про це пишуть. Ті, хто мають, пишуть: “Господи, це ж про мене. Дякую, що ви мене вислухали, хоча я ні слова не сказала,” — реагувала одна з глядачок. Вона дружина військового, вона прийшла і пережила все разом з героїнями.

А ті, хто не має подібного досвіду — на них було спрямоване наше надзавдання. Воно не звучало в тексті, але має свій особливий посил, до якого веде ця вистава: “тепер я розумію, як тобі… хочу тебе обійняти”. Ми намагалися загострити увагу на емпатії, аби глядачі відчули серцем, як живуть жінки, чоловіки яких захищають Україну на фронті.

• Чи плануєте ви розширювати цей проєкт у майбутньому? Можливо, є ідеї для подібних вистав у інших містах або форматах?

Було б супер, якщо ми будемо мати достатньо підтримки. Це і фінансова, і партнерська сторони.
Veteran Hub зробив чудо — він дав можливість цьому проєкту статися. І стати при цьому благодійним, доступним кожному.

Зараз у проведені вистави працює велика команда, і зараз pomitna є безкоштовною. Тобто якщо продовжувати покази далі, хтось має це забезпечувати. І звичайно ми будемо говорити і міркувати, що буде далі. Бо і глядачі нам невпинно пишуть, що вистава потрібна, і вся наша команда розуміє, що проєкт надважливий. Але життя покаже. Велике щастя, що вистава вже створена і торкається сердець.
Я в цьому випадку спокійна, бо вірю, що те, що має бути почутим, вийде на свою аудиторію. А потенціал проєкту неймовірний. Він може мандрувати Україною, ми можемо адаптувати не тільки під київський вокзал, а й відправитися у різні міста.

Ба більше, ми маємо всі технічні й творчі можливості перекласти та транслювати його декількома мовами одночасно, аби показати виставу й за кордоном. Ми знаємо, як з цим працювати. Це взагалі одна з мрій — показати цю виставу у Європі.

• Дуже символічно, що локацією вистави став саме вокзал. Але, можливо були в процесі підготовки інші варіанти локації?

Звичайно, було багато. Але коли вже є вокзал і вистава живе на ньому, то, мабуть, не актуально казати, які ще локації ми розглядали. Але я скажу по-іншому — локація фактично є співавтором і вистави, і концепції.

В нашому випадку має значення локація і має значення маршрут, який є основою сюжету. Звичайно, на етапі задуму ми “щупаємо” різні локації. Тут важливо цей меч відчути. Спочатку ти просто серцем відчуваєш, що це має бути тут, а потім розкладаєш дуже детально — це вже в роботі над сценарієм — в якому місці про яку частину теми буде говоритися, як саме, через які символи, що буде робити глядач, як буде рухатися темпоритм. Але на етапі задуму це має бути чуттєве співпадіння  з точки зору символів, органіки і гармонії життєвого і художнього.

Вистава починається на автобусній зупинці. Бо зупинка — дуже виразний символ чекання як процесу. Зупинка — і образ, і алегорія. В ній дуже багато таких надцінних сенсів, які звучать у відокремлених життєвих фразах, коли люди чекають на свій автобус. І це контрастує зі станом очікування героїнь. Тому початок на зупинці надважливий. А потім вже ми ведемо глядачів на вокзал.

Тобто насправді у виставі закладено мільйони символів чи натяків художніх. Я радію, що вони там є. Я, звичайно, не чекаю від глядача прямого читання детального, але мені здається, що все інтуїтивно відчувається. Або ж цей квиток “до себе” неймовірний, який народився в процесі створення сцени в касовому залі. Цей шлях крізь вокзал, зал очікування, дзеркало, де глядач зустрічається з собою…

Ну і платформа… на якій весь час відбуваються дуже чуттєві життєві сцени, коли військові прибувають, чи коли хтось прощається зі своїм коханим саме в момент вистави. Це неймовірний приклад того, що життя — найталановитіший режисер. Я дуже радію, пишаюся, що ми працюємо в такому тісному контакті з життям. Кожен однозначно бачить і знаходить щось своє в цій виставі.

Нагадаємо, також зараз у Києві проходить виставка з любов’ю до української спадщини. WWF-Україна у партнерстві з Музеєм Івана Гончара створили проєкт про цінність національного природного та культурного спадку.