Долгое время стихи Костенко не могли быть напечатаны

19 марта знаменитая украинская поэтесса Лина Костенко отмечает свое 94-летие. За свою творческую карьеру она стала живым классиком украинской литературы.

Родилась Лина Васильевна 19 марта в городке Ржищев в семье учителей. В 6-летнем возрасте она перебралась в Киев.

Творческий талант Костенко проявлялся с ранних лет. Свои первые стихи Лина Васильевна начала выпускать в свет, когда ей было 16 лет. Позже, когда она стала чрезвычайно знаменита, ее творчество пришлось поставить на паузу. Ее произведения не печатали в течение 16 лет, так как Костенко была активной участницей диссидентского движения (люди, которые отстаивали расходившиеся с общепринятыми, чаще навязанными государственной доктриной,взглядами).

Однако Лина Васильевна не оставляла своего любимого занятия. Она приняла решение писать "в ящик". В 1987 году за роман в стихах "Маруся Чурай" поэтесса получила Шевченковскую премию. Итак, вашему вниманию представляем лучшие стихи Лины Костенко, с которыми стоит познакомиться каждому.

Акверелі дитинства

Безусловно, эта поэзия чрезвычайно личная и важна для Лины Васильевны. В ней она обрисовывает свое детство. Здесь присутствуют и эмоции, и невероятный стиль описания пейзажа, и ностальгия, и философские размышления автора.

Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті береги

лежать, на кігті похиливши зелену гриву шелюги.

В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим.

Суха, порепана дорога повзе, як спраглий крокодил.

В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три.

А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.

Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,

бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом – Черніг.

Черніг страшний, він дуже чорний. Як звечоріє на Дніпрі,

Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.

І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,

і золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.

І ті роки, що так промчали, і пароплав той, і гора…

Це вже невидимі причали в глибокій пам’яті Дніпра.

Буває, часом сліпну від краси…

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

Життя іде і все без коректур

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Крила

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,

А з правди, чесноти і довір'я.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

Напомним, ранее мы писали о том, как Василиса Фролова показала, как отметила день рождения. Праздник проходил за границей.