Для вас — найемоційніші вірші про Чорнобильську катастрофу
Квітень для кожного українця є місяцем пам'яті та скорботи за жертвами Чорнобильської катастрофи. Саме в ніч на 26 квітня світ сколихнула трагедія, що назавжди розділила історію на “до” та “після”.
Для вас — добірка поезій про атомну катастрофу, яка трапилася у Чорнобилі 26 квітня 1986 року, пише mala.storinka.org. Ця дата — символ неймовірної мужності ліквідаторів, які ціною власного життя зупинили невидимого ворога, та вічне нагадування про крихкість нашого світу.
Вірші про Чорнобиль — українською:
У далині зловісно пульсує Чорнобиль.
І серце крає гостра печаль.
Поникли ліси і поля навколо.
І сум напинає темну вуаль.
Ідемо по світу в незгасній тривозі,
Саркофаг уже вкотре вкриває зима,
Терни, яруги на нашій дорозі,
І шати повільно знімає пітьма.
За віщо спіткала тяжка зла доля
Наш споконвіку великий народ!?
Піднімаймося вперто, невпинно і з болем
Ще крок вперед, за кроком – ще крок.
Проти «мирного» атома встанем до бою
За знедолені ниви, убиті гаї,
Візьмемося за руки, сестри й братове,
Щоби Вкраїна жила на Землі.
(І. Притика, 1990 р.)
***
Ще назва є, а річки вже немає,
Усохли верби, вижовкли рови,
І дика качка тоскно обминає
Рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
І озерявин проблиски скупі,
І той у небі зморений лелека,
І те гніздо лелече на стовпі.
…Куди ти ділась, річенько! Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
І світить спина ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками,
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
Ідуть уздовж колишніх берегів.
(Ліна Костенко)
***
Можливо, я колись прощу,
Але забути це не вдасться;
Біда забрала в мене щастя
Радіти теплому дощу.
Можливо, я колись втомлюсь,
Але забути – не забуду:
Бездомний пес по місту блудить,
І я , як всі, його боюсь.
І двір наш зовсім опустів.
Дітей із Києва вивозять.
У матерів – болючі сльози,
І їм не треба втішних слів.
Можливо, я колись навчусь
Міняти гнів на тиху милість.
А нині прошу: ваша гнилість,
Зійдіть з дороги, бо зірвусь!
Не можу більше біль таїть,
Не тішусь ранньою весною.
Мій світ, як хмара над Десною:
Як зупинилась, так стоїть.
Посеред мирних, добрих днів
Така печаль! Така пекучість!
Не «жить», не «буть», а «брати участь» –
Хтось зручно вигадать зумів.
І замість правди напівправда,
Вриває ниточку добра.
І воду п’ємо із Дніпра,
Яку ніхто вже пить не радить.
І бджоли з вуликів летять
На цвіт чорнобильського саду.
(Ганна Чубач)
***
Атомний Вій опустив бетонні повіки.
Коло окреслив навколо себе страшне.
Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!
Хто сіяв цю біду і хто її пожне?
Хто нас образив, знівечив, обжер?
Яка орда нам гідність притоптала?
Якщо наука потребує жертв, —
чому ж не вас вона перековтала?!
Загидили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені
нікого з вас довіку не простять!
(Ліна Костенко)
***
На Чорнобиль журавлі летіли,
З вирію вертались навесні.
Як сніжниця, попелище біле
Розвівалось в рідній стороні.
Там згоріли гнізда і гніздечка,
Поржавіла хвоя і трава,
Журавлина крихітна вервечка
Напиналась, наче тятива.
Не було ні стогону, ні крику,
Тільки пошум виморених крил.
Журавлі несли печаль велику,
Наче тінь невидимих могил.
Не спинились птиці на кордоні,
Де сягає атомна яса,
І дивився батько з-під долоні,
І ридала мати в небеса.
На Чорнобиль журавлі летіли,
З вирію вертались навесні...
(Дмитро Павличко)
***
Я вижити не обіцяю,
я умираю поступово,
як умирає наше слово,
хоч не говорить, що вмирає.
Коли ж підійде аж до краю,
то скаже вам біля хреста:
— Не хочу жити на устах,
де правди й совісті немає.
(Леонід Талалай)
***
Ліси хриплять застуджено, як бронхи.
У Зоні тиша. Тиша гробова.
Лиш мілітарним привидом епохи
“Чорнобиль-2” над лісом проплива.
Фантом, кістяк, антена дальніх стежень,
він прихопив ті сосни під пахви.
Там спить їжак. їжак узимку лежень.
І ніч іде з ліхтариком сови.
Там мох скубе косулька ще не вбита.
У пнях живуть древлянські ще боги.
Там все друкує ратички й копита
і вишиває хрестиком сніги.
Але, ліси розсунувши плечима,
фантом іде, куди його не ждуть.
І тільки села мертвими очима
його у далеч тоскно проведуть.
Йому не треба кленів і акацій,
ні голосів, ні мальви на тину.
Вже навіть ржавим залишком локацій
він може думать тільки про війну.
Не ясні зорі і не тихі води.
На всі ліси нікого і ніде.
А він стоїть. Він цар Антиприроди.
І на вітрах антенами гуде.
(Ліна Костенко)
***
Чорнобильська свіча
Горить чорнобильська свіча.
Бринить непрохана
сльоза в очах.
Чорнобильці
вмирають тихо, тихо...
А порятована вселюдність
не голосить чомусь:
"Ой, лихо!..
Яке ж то лихо!!!"
Тіла їм спопелила й душі
Зоря-полин,
що чорнотінню вкрила
Треть океанів, рік, морів
і половину тверді-суші;
Що соловейкам нашим
опалила
Їх голосочки й крила!
Мужі-чорнобильці
здолали морок-тінь,
Яка на нашу
милу землю впала,
І з-від того
своє не дожили,
не докохали...
Не нараділись діткам,
внукам...
Така судилась їм
сумлінь принука!
...Горить
чорнобильська свіча —
Й бринить
непрохана сльоза в очах...
Я голову схиляю тут,
навпроти обеліска,
Бо сум-печаль
(немов громаддя мегатонн)
Мені на серце
і на плечі тяжко тисне...(Василь Мелюс)
***
Чорнобиль — ми пам’ятаємо цю дату
І застигає в жилах кров.
Чорнобиль — помирає у дитини мати
І не віддасть їй вже свою любов.
Чорнобиль — скільки в цьому слові горя,
Страждань та гірко виплаканих сліз.
Ця радіація впадає в Чорне море,
Вона таїться в ніжних стовбурах беріз.
Чорнобиль — доки будемо терпіти
Таку халатність та тяжкий урок?
Чорнобиль — помирають наші діти, яким
В житті вже не зробити перший крок.
(Валентина Харченко)
***
...Не вій, вітре, з України на чужії доли.
Вже не будемо щасливі, веселі ніколи.
Не вій, вітре, з України, не плоди отруту.
Маємо ми всенародну, всепланетну смуту.
Не вій, вітре, з України, не тривож
могили.
Саркофагом із бетону ми рану накрили.За здоров'я, що спливає, як дніпрові
води...
...Не вій, вітре, з України, — збережи
народи.
(Ніна Гнатюк)
***
Ніколи не забудемо цей день,
Він слід лишив пекучий у серцях!
Знов завітав скорботний квітень,
І спогади підняв на крилах птах.
Ця катастрофа світ перевернула,
Земля від горя почорніла,
Сотні життів у вічність відлетіло.
Доземно ми вклоняємося тим,
Хто героїчно нас від лиха боронив!
Ми пам’ятати будемо завжди,
Всі згадки пронесемо через віки!
(Тетяна Прокоф’єва)
***
Ви чули, як плаче спустошена Прип'ять,
За скоєний гріх розіп'ята живцем,
Прип'ята до неба, щоб випити вічність,
Щоб вмити від бруду змарніле лице?
Регочуть іони малиновим дзвоном,
Вбиваючи блиск нерозкритих очей,
Ридає вночі божевільна мадонна,
Приймаючи з лона холодних дітей
В бездонність ночей.
Малиновий дзвін, малинове лихо,
Як тихо ступає життя у полин
І лине горіти туманам на втіху,
Малинове лихо, малиновий дзвін,
Чорнобильський дзвін.
(Анна Багряна)
***
Те світло не зна ні кордонів, ані заборон.
Воно проникає під кітель, і шкіру, і попіл
І важко іде в споночілий від горя Чорнобиль,
Як віск, прошиваючи у саркофазі бетон.
(Борис Олійник)
Раніше ми писали про рідний край. Для вас — надзвичайно гарна добірка сучасних віршів про Україну, що торкаються серця.