"Моя робота насправді — щоденний екстрим": Анна Заклецька — про допомогу іншим, вчителів по життю та роботу на радіо. ЕКСКЛЮЗИВ

Вона - приклад того, що сильне жіноче ком’юніті здатне змінювати світ на краще

Як не лише бути самій в ресурсі, а й покращувати життя інших жінок? Як говорити так, щоб бути почутою? І як досягати бажаного, коли весь світ прагне розказати тобі, як жити? На ці та інші питання ексклюзивно для ХОЧУ відповіла ведуча Радіо Промінь Анна Заклецька.

⭐️ Один з ваших великих проєктів - платформа та БФ “Жінка і війна”. З якими запитами найчастіше звертаються сучасні українські жінки та чи є запити, які ви все ж ігноруєте?

Для мене психологічна освіта взагалі стала точкою біфуркації та поділила життя на до та після, оскільки навчила брати відповідальність за все, що зі мною відбувається, на себе, навчила усвідомлювати первинні та вторинні вигоди всього у житті, бути чесною перед собою - в першу чергу.

Навчаючись на психотерапевта у гештальт-підході з 2006 по 2011 рік, я відкрила багато важливих світоглядних “стовпів”, як-от: якщо я когось рятую, коли мене не просять, то варто розібратись, з якої потреби/травми/стану я це роблю; чому не витримую світ, у якому порядок не такий, як хочу я; що зі мною відбувається, коли комусь погано? Чи часом не проектую я свою безпомічність і страх одинокості, і з них рятую когось, хто, можливо, насолоджується (навіть несвідомо) певним станом речей? Але й одночасно з цим мене навчили: якщо я вже є свідком цих подій, то, значить, це потрібно всім учасникам процесу, а відтак я створюю опцію допомоги, а той, хто у біді, вже обирає - звернутись чи ні.

Платформу та благодійний фонд “Жінка і війна” ми створили разом із моєю одногрупницею часів навчання на гештальт-терапевта - Оксаною Медведєвою. Спочатку ми намагались консультувати військових, але зіткнулись з тим, що на самому початку повномасштабного вторгнення “розбирати” чоловіків було не вдалою ідеєю: їм потрібно було мобілізувати свої сили на спроможність захищати та воювати, а не копирсатись у глибинах мотивації та стосунках… І тоді ми прийняли рішення зосередити свою увагу на тилу цих військових. Це здебільшого жінки, хоча ми підтримуємо і не гетеросексуальні партнерства. Словом, війна породила необхідність навчитись комунікувати по-новому. І ці, хто в тилу, мають навчитись підтримувати, не лізти з дурними питаннями, не діймати з побутовими вимогами, взагалі навчитись бути уважними, щоб часом не “затригерити” якийсь небезпечний стан у тих людей, які були або є у зонах бойових дій, мають бойовий та травматичний досвід, пов’язаний з війною.

Допомогу ми надаємо безкоштовно, але роботу наших фахівців-психотерапевтів оплачуємо мінімально. Нещодавно у нас закінчились гроші на утримання терапевтів, і частина з них погодилась працювати на волонтерських засадах - ми безмежно це цінуємо. І тут же хочеться підкреслити людяність та рівень професіоналізму фахівців: вони не відмовляють у допомозі, навіть коли це не оплачується. Бо випадки бувають вкрай важкі: і згвалтування під час тимчасової окупації, і суїцидальні схильності підлітків, і життя після “побаченого та прожитого страшного”.

Про найбільш поширені запити краще би сказала моя партнерка Оксана, бо вона веде всі записи всіх випадків звернень, проводить супервізію. Зі свого боку можу сказати, що природа війни дуже перегукується з особистим: часто про сепарацію, про страх одинокості, про кордони та вихід з аб’юзивних стосунків. Я здебільшого займаюсь пошуком фінансування, тож принагідно запрошую донатити і на нашу діяльність. Бо відбудувати школи та дороги значно легше, ніж ментальне здоров’я. На нашому сайті можна знайти всю інформацію про наявні групи терапії та індивідуальне консультування.

⭐️В нашій країні не надто заведено звертатися до психологів і говорити про це. Зокрема, через страх осуду, нерозуміння, косих поглядів тощо. Як перебороти в собі залежність від думки суспільства та все ж почати обирати себе?

Ох, це складне і просте питання одночасно. Коротко можу сказати, що все приходить за готовністю. Переконувати когось або тягнути силою - справа невдячна та непотрібна. Людина все одно не зрозуміє, не прийме тощо.

Бажання звернутись до психотерапевта, щоб розібратись у своїх “тарганах” для мене тотожно любові до себе і вибору бути щасливою. Якщо когось все ще хвилюють погляди зі сторони та осуд, то тим паче треба йти до психотерапевта і пропрацьовувати питання самоцінності та адекватної впевненості у собі, а також повернення влади над своїм життям собі… А ми тим часом продовжуємо робити свою справу, і віримо, що дедалі більше жінок, дітей - та людей в цілому - все більше обиратимуть себе, усідомлене життя, щастя та щирість, а не картинку та бажання щось комусь довести або виглядати краще, ніж є.

До речі, ця війна дуже нагадує якраз людське прагнення приймати тільки хороше, а погане - за паркан. Вся та шоста частина суші, яка є зараз головним нашим ворогом, на мою думку, суцільно витіснена та пригнічена частина людства, яке ми в собі не хочемо приймати. Таке от г**но, яке ми відмовляємось помічати у собі щоденному. Мовляв, я пукаю метеликами, відригую веселками. Але ні: люди мають продукти відходу життєдіяльності. Їх просто треба змивати та зчищати, а не по-дитячому казати: “А це не я!”. Ми постколоніальне суспільство, а тому для нас цілком притаманно мати комплекс меншовартості та суспільно-інфантильну позицію, коли ми чекаємо на диво, святого Миколая, ще якусь “батьківську фігуру”, яка має прийти і все порішати. Доросле ж життя - воно про свободу і відповідальність. І ми йдемо цим шляхом. Це стосується і дозрівання до звернення до психотерапевта. Всьому свій час і у кожного свій темпоритм опанування та розвитку.

⭐️Щоб допомагати іншим, потрібно самому бути в ресурсі. Поділіться лайфхаками, що допомагає вам віднайти сили та не збитися з власного вектору руху (оскільки багато жінок часто живуть життя, яке від них очікують, а не те, до якого вони прагнуть)?

Згодна на 100%. Лише посудина у надлишку може ділитись тим, чим наповнена. Мені пощастило: мене оточують прекрасні люди, у спілкуванні з якими я відновлююсь. Моя родина розуміє, що інколи мені потрібна “година тиші”, коли я віддана виключно своїм процесам. Я буваю дуже різною. І мої сусіди не дадуть збрехати, як інколи я верещу на своїх дітей. (Усміхається.) Але й неодмінно проговорюю своїм дітям: “Вибач, будь ласка, це не твої відповідальність та вина, що у мене зараз не вистачило мудрості бути терплячою. Я тебе люблю, і це назавжди. Навіть коли я не в настрої або підвищую тон голосу.” З іншого боку мої діти знають: кричать там, де по-іншому не чують… Це, до речі, знову ж таки про цю війну: багато речей суспільство змогло відкрити, переоцінити, почати цінувати виключно тоді, коли простір почав “кричати” війною…

Що стосується мого вектору, то все своє життя, так чи інакше, я здійснюю місію: відкривати для людей мудрість мого язичницького роду, розказувати про традиції, обряди, світогляд древніх українців. Думка про це моє призначення допомагає мені щодня.

⭐️Як медійній персоні вам доводиться бути в центрі уваги - виступати на публіці, давати інтервʼю тощо. Як ви розвивали в собі оцю впевненість, щоб бути зібраною, не ціпеніти та правильно доносити свої думки громадськості?

Ой, пам’ятаю часи, коли я ціпеніла. (Усміхається.) Це були мої 11 років. А через рік я провела свою першу подію, як ведуча - дитячий кінофестиваль “Золоте курча”. І кайфонула так! Я пам’ятаю кайф віддачі аудиторії, я пам’ятаю задоволення від імпровізацій і цей зв’язок із залом. І понеслось! Не без тренувань: моя мама мені ще з моїх 4 років щовечора давала вчити вірші Шевченка на пам’ять (часом цілі поеми). Також я з 4 років займалась хореографією та вокалом - це окремий грандіозний досвід сценічних виступів, тренування пам’яті та координації.

А вже у свідомому віці мені пощастило, що моїм першим професійним партнером-співведучим по сцені став Євген Нищук. Цей супер-талановитий і мудрий чоловік, актор, пізніше і міністр культури України став для мене взірцем. Євген завжди досконало орієнтувався у сценарії подій, що ми вели, і настільки глибоко вивчав тему ведення, що, коли раптом виникала пауза, у нього завжди було що говорити з цього приводу годинами! Це не були заготовки з серії: “Хто з Києва - пострибайте!”, а саме круті і глибокі меседжі, які завжди були сформульовані цікаво та дохідливо. І кожна робота з Євгеном була надбанням та ще одним кроком розвитку. Вдячна за найкращих вчителів у моєму житті. Всьому можна навчитись, все натренувати, і завжди розвиватись і ніколи не припиняти це робити.

⭐️Враховуючи, що вам часто доводиться спілкуватися з різними людьми, чи є у вас секрет, як сподобатися будь-якому співрозмовнику?

Я ніколи не намагаюсь сподобатись співрозмовнику. Хоча мені, як людині з царини шоубізу, безумовно, приємно, коли мене хвалять, визнають, засипають компліментами! Я залишаю за людьми право бути не в настрої для контакту або розмови. Переважно у мене досить хороші стосунки з людьми, бо вони мені щиро цікаві. Зробіть експеримент: просто почніть вітатись з охоронцем свого супермаркета і ви побачите, як, насправді, легко бути у хороших стосунках і подобатись, просто виявляючи звичайні увагу та людяність до людей навколо.

⭐️Сьогодні медійні персони приділяють багато уваги особистому бренду. На чому ви акцентуєте увагу, працюючи над своїм?

У мене дуже багато видів діяльності та проєктів. Всіх їх об’єднує місія - відродження рідної культури. У мене навіть є хештег #знаювідбабусі - під ним я ділюсь мудрістю свого роду, розповідаю все, що знаю про рідні звичаї, обряди, візерунки тощо. Бо моя бабуся вчила: марно чекати розквіту своєї квітки, якщо поливаєш чуже коріння. Мова, культура, віра, світогляд, міфологія - все це у нас є своє. І у цьому мій головний акцент всіх моїх видів діяльності.

⭐️І наостанок - про вашу улюблену роботу! Як воно - бути ведучою на Радіо Промінь? Та як бути таким впевненим оратором, як ви, та так легко вести прямі ефіри?

Мене часто питають, чому я не люблю займатися екстремальними видами спорту. І моя відповідь - моя робота насправді - щоденний екстрим. Ведення прямих ефірів (як телевізійних, так і радіо) - це ще той виклик. З одного боку у радіоформаті можна дозволити собі завалитись на ефір за мить до початку, не нафарбованою, а в процесі, під час якихось кумедних моментів, тихо тиснутись сміхом і перегукуватись з партнером своєю системою знаків. З іншого - там, де у телевізорі пауза, і глядач може бачити вираз обличчя або якесь зображення, тут це не працює. Під час паузи твій вираз обличчя ніхто не бачить зі слухачів, і ти зобовʼязана формулювати чітко і вичерпно, живо і не рафіновано, закладати тоном потрібні емоцію та змістовний посил. В голові завжди має бути, що сказати, на випадок, якщо “все пропало”. Ну, і бути чутливою до теми, співрозмовника, слухачів. Слухач завжди чує фальш або відсутність контакту. Одна з найважливіших місій - бути присутньою, відчувати і наповнювати. Просто гарним голосом або сухим текстом нікого не зацікавиш, не зачепиш.

Цікаві факти про Анну Заклецьку:

• Працює на Радіо Промінь, що входить до Суспільного Мовлення.

• Заслужена артистка України (з 2019 року), співзасновниця Благодійної платформи психологічної допомоги жінкам і дітям України “Жінка і війна”, засновниця БФ “Жінка і війна” та членкиня ГО “Ділові Українські Жінки”.

• Має декілька вищих освіт за спеціальностями політолог, хореограф, психолог з гештальт терапії.

• Співає у фольклорному гурті “Vroda”.

• Має трьох дітей віком від 4 до 13 років.

• Займається волонтерством на фронті з 2014 року, а також бере активну участь у громадських заходах. Разом з іншими митцями виступала з концертною програмою в Слов'янську для українських військових у 2015 році.

• Палка прихильниця української мови та культури, підтримувала введення квот на українську музику на радіо та навіть брала участь у контролі над квотами української мови у медіа (здійснювала громадський моніторинг радіопростору).

• Два роки назад засновнувала свій бренд етнічного одягу “STRIY”.

Також раніше ексклюзивно для читачів ХОЧУ Юлія Марковецька розповідала про творчі успіхи та плани на майбутнє. Більше про її участь у “Мастершефі” - читайте у цьому матеріалі.