"Мені так сумно без вас. Але ми безсильні перед такими ударами": щемлива сповідь покинутого українського будинку

Авторська колонка психологині та психотерапевта Єлизавети Птиці

Від початку повномасштабки безліч українських сімей залишилися без свого дому… 🥺 Для когось це було надзвичайно болюче рішення про необхідність евакуації у безпечніше місце, а для когось власна оселя стала останнім прихистком. Назавжди… 😭

Зважаючи на те, наскільки тяжкою для багатьох виявилася ця втрата, психоаналітикиня Єлизавета Птиця вирішила поділитися свої щемливим есеєм — сповіддю покинутого будинку під назвою "Війна забрала у нас багато".

***

Війна забрала в нас дуже багато чого, але головне, що вона ніколи не зможе відібрати, – це нашу здатність відчувати своє внутрішнє світло. Наше світло душі, яке містить і горе, і радість, і смуток, і розчарування разом із жагою помсти, але поряд із прощенням та мудрістю. Ми всі щось або когось втратили за цей час, хтось мусив полишити все своє надбане життя, яке з такою любов’ю будував багато років. Ми навчились цінувати і відчувати кожну мить, намагаючись взяти з неї максимум життєдайної сили. Ми навчились співчувати та чути серцем те, що не існує більше чужого горя, чи чужої радості. Ми зрозуміли, що все має свою душу, чи то шафка, чи то керамічний півник, чи полишений рушник і старий коцик – на цеглинах розтрощеного ворогом будинку. 

Ми зрозуміли, що в нас можна відібрати будь-що, але тільки не нашу душу. А що таке душа в реальному світі? Це наша пам’ять, наш внутрішній архів спогадів, картинок, запахів, звуків. Це наше серце, в якому поряд із болем завжди горить свічка надії і розуміння того, що, якщо ми змогли один раз, зможемо перетворити наше власне згарище на квітучий сад. Душа - це світло, яке випромінюють наші очі, яке ллється через слова та любов до того, що навкруги, а в першу чергу, до самого себе. Розверніться до неї, до своєї душі і попри весь морок, напругу та тривогу, спробуйте поговорити з нею, розповісти їй – як ви чуєтесь, як вам на справді.

 Наш мозок буде боронити нас до останнього, але на превеликий жаль, його можливості певним чином обмежені без того самого проміння надії та любові, в якому і ховається основний ресурс йти далі,

Людина живе в нашій душі, поки є про неї пам'ять. Щастя повертається тоді, коли ми згадуємо себе у радісних світлинах минулого. Добро проростає і дає силу рукам творити, коли ти перебираєш власний архів себе сильного, світлого, спокійного та впевненого. Душа наша живе у всьому що є навкруги, у всьому до чого ми торкались, що було для нас важливим.  Все навкруги живе нами і для нас.

А що, якби те, що нам було таким цінним і таким нам важливим – могло із нами говорити?

Цей лист — сповідь сховища життя та мрій людей, сповідь наче живої душі, яку так багато хто з нас втратив. Сповідь будинку, квартири, хатинки до кожного з нас, задля повернення відчуття тепла та світла, яке так намагається забрати “пітьма”. 

Єдина мета цієї сповіді - не втратити віру, не дати ворогу занурити нас у відчай, але дати можливість забрати своє, для відтворення всього, що зруйнувалось, але із світлом душі оселі, яка пам’ятатиме вас завжди із надією, що буде продовжувати жити в наших серцях, що воно буде знову гріти і зможете освітити все навкруги.

Ми програли, якщо дамо забути собі, хто ми є насправді, і якщо навіть зараз ми позбуті того, у що вклали свою душу, то повернути світло із втраченого можливо завжди.

“Привіт. Вибач, що довго не писав тобі. Це я. Твій будинок. Я так скучив за вами усіма, мені так вас не вистачає….я довго вагався писати вам чи ні, бо відчуваю велику провину перед вами, що не зміг захистити вас, мої любі живі душі. Винуватив себе, що я розвалився на друзки від удару снаряду, що мої стіни, які ви так обіймали своїми душами, не витримали тих страшних обстрілів. Я бачив, як вам було страшно. Як господар кричав і намагався зіштовхнути мене з вас. Я бачив, як з-під стелі, що впала, діставали бабцю Марусю, розлітаючись на бетонний пил, я чув, як кричала моя улюблена дівчинка, ваша донечка. Я бачив, як ви стояли зранку, на холоді і вітру, під моїми руїнами і збирали те, що від мене залишилось. Вірніше, те, що я встиг зберегти, не зруйнувавши шафку… Я чув, як поїхавши до своїх друзів, за багато кілометрів від того, що від мене лишилось, ти, моя дорога господиня, плакала вночі, тримаючи в руках одне вціліле горнятко з такими смішними ірисами. 

Я бачив, як у сусідній будинок стріляв танк. І розумів, що вам треба бігти. Бігти. Рятуватись. А я буду боронити все, що залишиться. Я здригався від кожної сирени і чіплявся кожним камінчиком ще сильніше. Я бачив, як багато з вас, в повній тиші і холодній зосередженості збирали речі і стояли, вагаючись, брати улюблену маленьку пташку з полички чи ні. Я чув, як ви прощались зі мною, як назавжди. Багато з нас вистояли. Трошки вкрились пилючкою, але вистояли. Вцілілі цегляні оселі для душі зберегли тепло та аромат шухлядки із чистою постіллю. Вони чекають на вас, готові засвітись кожним куточком, лише повертайтесь і відкрийте собою життя в них. 

Мені так шкода. Ви мене так гріли. Так будували. Ви мене зробили мною: тією затишною квартиркою, кімнатою, будиночком. 

Ви маєте знати. Я завжди буду пам’ятати і гріти кожну згадку, тримати в собі всі запахи і всі емоції. Я буду пам’ятати всі ваші слова, сказані на кухні, я буду посміхатись від згадки всіх ваших збіговиськ на новорічні свята, дні народження, всі часи смутку під час важких розмов, безсонні ночі в перші місяці маленьких моїх, тільки народжених мешканців.

Мені так прикро і так боляче, що я не зберіг для вас ту любов, яку ви вклали в мене: кожну фіранку, ту маленьку рамочку з фотографіями, яка так пасувала до маленького комода з твоїми чарівними ґудзиками, прикрасами, пензликами… я пам‘ятаю всі ваші важкі і натхненні “давай змінимо шпалери”. Я так радів, коли ви вмикали маленький торшер або запалювали гірлянди на ялинці - тоді я ставав якимось чарівним. Здавався сам собі якимось янголом. 

Я зберіг у своєї душі кожен аромат ваших парфумів, настрою, всі сльози та всі усмішки. Я досі засмучуюсь, коли згадую розбите серденько моєї господині від першого кохання. Як мені хотілось її обійняти і підтримати, коли вона плакала в подушку через якогось Олега. А як я потім танцював із вами на весіллі. Як ми всі, всі мої куточки, дверцята, віконця та звісно маленька комірка з консерваціями та будівельною скринькою твого коханого - чекали на вашого первістка. Я пам‘ятаю, перші малюнки на моїх стінах фломастером моїх вже таких смішних і кмітливих маленьких “бісиків”. Я пам’ятаю перші уроки і перші двійки. Мої шафи пам‘ятають всі сховані у них подарунки на дні народження. Всі пошуки паспортів і документів, які я потім підкидував на видне місце, бо назрівала буря. Я досі чую аромат вранішньої кави і крики сусідського півня о п‘ятій ранку. Я все пам’ятаю. Навіть коли вже щез. 

Мені так сумно без вас. Я тепер лишень скелет, обрис хмарний, який складається лише із болю та згадок. Я вам хочу сказати, що нас дуже-дуже багато, цих зруйнованих фортець вашого життя. Настільки багато, що облітаючи над різними селами і містами, які стерті до попелу, ми не знаємо, чим ми так завинили, що в нас відібрали вас. Нам дуже всім без вас важко. Ми ж не лише цегла і бетонні перекриття. Ми те, що робило родину близькою. Що зв’язувало сторонніх і зігрівало чужих. Ми - те, де можна було пережити депресію, важкі як чавунний міст часи, ми - ті обриси, які могли сховати вас від усього світу. 

Але ми безсильні перед такими ударами. Пробачте нам. Ми думали ми міцніші. Але виявилось, ви – міцніші за нас. 

Пробачте нам ті, яких ми згубили, коли летіли вщент від важкого удару. Пробачте нам ваші сльози втрат частинок вашої душі. Пробачте мені за мого улюбленця кота Боню. Я намагався. Але не встиг.… 

Я дуже хочу, щоб ви знали, я завжди, ми всі, розбиті і зруйновані, завжди будемо жити з вами. Куди ви, туди підем і ми. Ми, в якомусь сенсі створили один одного. Не сумуйте за нами. Ми зростем знову. З новими вашими надіями, з кожним новим вазончиком і кожною новою книжкою на поличці. З кожною вашою посмішкою і кожною вашою сльозою. 

Ми не привиди. Ми не погані і страшні згадки. Ми не шматки уламків і цеглин. Ми - не те, що вас зруйнувало. Ми - живі досі. 

Лишень пробачте нам, що не змогли фізично для вас зберегти те, що так було сповнене любов‘ю. 

Дуже прошу вас. Відтворіть мене. Відбудуйте. В будь-якому місці. І я знову буду з вами. 

І ще раз…. Пробачте мені. Я дуже сумую за вами. 

До зустрічі….

Я завжди буду вірити, що ви мене не забудете. Бо я відроджусь, поставте в нову землю лишень одну збережену річ. Бо я там, де ваше серденько. Я там, де наша вільна земля. 

Цілую тебе. Твій будинок.”

📌 Для довідки:

Єлизавета Птиця — клінічна психологиня, сертифікована психоаналітикиня Європейскої конфедерації психоаналітичних психотерапій. Експертка спеціалізується на депресивних та психосоматичних розладах, займається терапією панічних атак та неврозоподібних станів, пропрацюванням травматичних подій тощо.

Раніше ми розповідали, чому краще плакати у психолога, ніж сміятися у психіатра. Своєю думкою з цього приводу із Хочу! поділився український психолог Віталій Кокірле.