Чому французи "не знають" англійської та як Казанова пов'язаний з Венецією: письменниця розкрила таємниці європейських міст

Літературні традиції Європи: авторська колонка

Якщо ви запитаєте мене, де я черпаю натхнення для своїх книжок, відповідь буде простою: у медитаціях, подорожах, цікавих історіях і спілкуванні.

У квітні та травні мені пощастило відвідати три країни й побувати в трьох чарівних європейських містах — Барселоні (Іспанія), Ніцці (Франція) та Венеції (Італія).

Я обожнюю досліджувати нові міста, занурюватися в їхню історію, традиції й культуру. Мене як письменницю завжди захоплюють унікальні особливості літературних традицій. Сьогодні хочу поділитися з вами частинкою того, що відкрила для себе під час яскравих весняних мандрівок.

Барселона

Я приїхала до Барселони саме 23 квітня — у День святого Джорді (Sant Jordi). Просто в аеропорту мені вручили червону троянду, дбайливо загорнуту в особливу обгортку. Мій друг усміхнувся й пояснив: цього дня вся Каталонія святкує романтично-літературне свято, коли жінкам дарують троянди, а у відповідь вони дарують книги.

Це не просто жест. Барселонці вірять, що троянда — символ краси й пристрасті, а книга — знак любові, знань і глибокого зв’язку між людьми. Добре, що в моєму рюкзаку завжди є хоча б один примірник моєї книжки. Тому мені було що подарувати у відповідь на троянду. 

Ця традиція має глибоке коріння: поєднує старовинну легенду про Святого Джорді, лицаря, який переміг дракона, і врятував принцесу. У цей день весь центр Барселони перетворюється на літературне видовище: вулиці заповнені книжковими наметами, автори підписують свої твори, вуличні музиканти грають просто неба, а повітря пахне трояндами.

Гуляючи Готичним кварталом, я натрапила на дивовижний витвір сучасного мистецтва — «Стіну поцілунку» (El Món Neix en Cada Besada — «Світ народжується в кожному поцілунку»). Це мурал, створений з понад чотирьох тисяч світлин звичайних людей. Здалеку вони складаються в образ поцілунку — символу свободи, єдності й любові. Це нагадування, що справжнє мистецтво, як і справжня література, народжується зі щирих людських історій.

Барселона, до речі, офіційно має звання міста літератури ЮНЕСКО — з 2015 року. Це не просто титул, а визнання її глибокої культурної сутності.

Один із найбільш зворушливих фактів, які я дізналася: у барселонському метро можна почути поезію. Каталонські поети «говорять» із пасажирами просто зі стін підземки.

Наприклад, станція Verdaguer, названа на честь поета Жасінта Вердаґера, містить елементи, що вшановують його творчість. Також станція Maragall, названа на честь поета Жоана Мараґаля, є прикладом поєднання літературної спадщини з міською інфраструктурою.

У місті активно використовують дві мови — іспанську та каталонську. Але саме каталонська література тут має особливе значення. Вона — мовна та культурна основа ідентичності. Сучасні бібліотеки, книгарні та навіть читання на вулицях ведуться обома мовами — щоби кожен міг знайти себе в слові.

Книгарні в Барселоні — це окремий світ. Тут можна знайти все: від каталонських класиків і філософських трактатів — до перекладів української поезії. Місто підтримує літературні резиденції та міжнародні творчі програми, відкриваючи двері письменникам з усього світу.

У багатьох барселонських родинах зберігаються домашні бібліотеки. Тут книги — не просто для читання, вони передаються у спадок, як частинка родинної історії. Особливо цінуються каталонські автори — поети й мислителі, що стали символами національного духу. Часто на полицях можна знайти старовинні видання з рукописними нотатками на полях — маленькі сліди життя, що з’єднують покоління.

Барселона — місто, яке надихає не лише архітектурою, а й словом. І кожна моя зустріч із ним — це ще одна історія, яку хочеться розповісти.

Венеція

Моє знайомство з Італією почалося з Венеції. Довгий час на моїй карті бажань висіла листівка з гондолою — тиха лагуна, вузькі канали, венеційські маски, світло, що тане на воді. І ось, одного дня я просто купила квитки й вирушила туди — щоб блукати її кам’яними лабіринтами, вдихати історії на повні груди ловити себе на думці, що мрії збуваються, коли ми ідемо їм на зустріч.

Вранці я прибула до аеропорту Марко Поло, і мені стало цікаво: чому саме його ім'я? І вже по дорозі в готель я читала про одного з найвідоміших мандрівників світу, чия «Книга про різноманітність світу» колись відкрила Європі обрії Сходу.

Гуляючи містом, я скрізь бачила маски. У добу Відродження вони мали глибоке значення: маска дозволяла людині втекти з-під тиску соціальних ролей, перевтілитися. І ця ідея перевтілення, тимчасового зникнення «я», стала ґрунтом для літератури. Маска дозволяла бути не тим, ким ти мусиш бути, а тим, ким хочеш — бодай на кілька годин.

Цей дух венеційської гри з ідентичністю уособлює ще один видатний герой міста — Джакомо Казанова. Його ім’я стало синонімом спокуси, інтелекту й пригод. Але за легендарною репутацією — реальний автор і блискучий мемуарист. Його «Історія мого життя» — не вигадка, а жива документальна панорама XVIII століття. У своїх спогадах Казанова описує Венецію як місто, де кохання, філософія, політика й романтичні інтриги сплітаються в одну єдину історію. Саме завдяки йому Венеція закріпилася в уяві Європи як столиця чуттєвості, балів і літературної еротики.

Венеція надихає не лише на читання, а й на письмо. У місті досі виготовляють ручки-пера вручну — як у XV столітті. Вони лежать у старовинних крамницях, ніби час тут зупинився. Торкнувшись пера, я подумала, як багато змінює відчуття письма — коли слово не друкується, а виростає з-під пальців.

Шекспір ніколи не був у Венеції, але саме її зробив сценою для своїх п’єс «Отелло» й «Венеційського купця». І хоч образ міста в його п’єсах — вигадка, але дуже точна: між трагедією і торгівлею, між романом і вбивством. Томас Манн зупинявся тут, на острові Лідо, й саме в тіні розкішного готелю народилася його «Смерть у Венеції» — трагічна історія краси, одержимості й занепаду.

Я відвідала Biblioteca Nazionale Marciana — одну з найстаріших бібліотек Італії, де зберігаються рукописи, стародруки, цінні книги. І дізналася про Альдо Мануціо.

Наприкінці XV століття він заснував у Венеції знамениту друкарню Aldine Press, яка відкрила нову епоху у видавничій справі. Саме завдяки Мануціо книги стали зручними для читання не лише в бібліотеках, а й у дорозі — він першим вигадав формат «кишенькової» книги.

Ще один його винахід — курсивний шрифт. Мануціо не просто експериментував із формою: курсив став естетичним і практичним нововведенням, що дозволяло зменшити розмір тексту, зберігаючи при цьому витонченість друку. Для свого часу це був радикальний жест — зробити знання не тільки змістовними, а й візуально привабливими.

Мене вразило, як ця історія перегукується з сучасним світом: ми прагнемо читати швидко, легко, у русі — і саме Мануціо ще п’ять століть тому передбачив цю потребу. Його робота — нагадування, що інновації в культурі завжди починаються з уваги до людини.

А потім була гондола. Я сіла в неї ближче до вечора, коли вода вже сріблилась, а місто ніби засинало. Виявилося, що гондола — це не просто човен. Це символ Венеції, її меланхолії, її поезії. Гондоли колись були кольоровими, але уряд змусив зробити їх чорними. Вигнутий ніс із шістьма зубцями — символ шести районів міста. Вона тиха, елегантна, злегка асиметрична — щоб краще тримати напрям. Я дізналася, що справжнім гондольєром можна стати лише після навчання й іспиту. І серед сотень гондольєрів — лише кілька жінок.

У цей момент, коли гондола ковзала каналом, Венеція не прагне вразити. Вона хоче, щоб її слухали. Як стару, добру книжку, яку читаєш повільно, в тиші, і не хочеш перегортати останню сторінку.

Ніцца

Коли я приїхала у свій готель, то перше, що побачила — полиці з книжками. Вони були скрізь. На рецепції, у ресторані, у зонах відпочинку й на терасі — усе ніби натякало: «Сядь, відкрий, поринь». Це було зовсім не туристичне оформлення для антуражу, а щось глибше, природніше. Сидіти з книжкою тут було так само доречно, як пити каву на терасі чи вдивлятися в горизонт. Це мене вразило. Франція справді вміє любити літературу — не голосно, не показово, а щоденно, повсякденно, органічно.

У Ніцці я помітила: тут книга — це не реліквія, яку тримають у скляній шафі, а супутник, як сонцезахисні окуляри чи пляжний рушник. На лавці біля набережної, на лежаках біля басейну, в парку — скрізь хтось читав. І не глянцевий журнал, а романи, мемуари, есеї. 

Це місто завжди приваблювало письменників. Андре Жід, що ловив промені натхнення в провансальському повітрі. Фіцджеральд, що привозив сюди свою американську меланхолію. Жан Кокто, який створював тут поезії та малюнки, ніби розчиняючись у місцевому світлі. Ніцше — хоча й не француз — саме на узбережжі біля Ніцци завершив «Так казав Заратустра». І, здається, кожен із них залишив у повітрі фрагмент фрази, зітхання, ідею, яку можна вловити, якщо сидиш тихо з книжкою біля моря.

У Франції книга — об'єкт державної турботи. Тут навіть існує закон про фіксовану ціну на книги: у всіх книгарнях книжка коштує однаково, навіть в інтернеті. Це зроблено, щоб захистити незалежні книгарні від гігантів на кшталт Amazon. Більшість міст, навіть маленьких, мають незалежні книгарні, які функціонують як мінікультурні центри: з подіями, виставками, клубами читання.

Французькі діти з раннього віку читають казки класичних авторів — Шарля Перро, Жуля Верна, Лафонтена. І багато з них продовжують читати в дорослому віці: читацький рейтинг Франції — один із найвищих у Європі.

Подорожуючи, я завжди говорю англійською — нею замовляю каву в різних куточках світу, знайомлюсь із людьми, пояснюю, хто я. Але у Франції — навіть у туристичній, яскравій, відкритій Ніцці — я раптом відчула себе німою. Люди відповідали мені французькою, навіть розуміючи, що я іноземка. 

Спочатку це здавалося дивним. У більшості європейських країн — особливо в туристичних — англійська вже давно стала другою, майже автоматичною. А тут — ні. І чим далі я заглиблювалась у це, тим цікавіше ставало. Французи не відмовляються говорити англійською з принципу або зверхності. Просто для них мова — це більше, ніж комунікація. Це частина їхньої ідентичності, культури, гідності. І вона заслуговує на те, щоб її не витісняли.

У Франції, на відміну від багатьох інших країн, мову не просто шанують — її активно захищають і прославляють. На законодавчому рівні: є навіть державні правила, які обмежують вживання англіцизмів у рекламі, ЗМІ, публічному просторі. Слово «email» офіційно замінене на «courriel», «weekend» — на «fin de semaine», хоча всі, звісно, розуміють і перше, і друге. Але це питання принципу: французька мова повинна звучати. І не тому, що англійська гірша — а тому, що мова, як і культура, не виживає без живої практики.

Французи вірять, що рідна мова формує мислення. І література — частина цієї боротьби за автентичність. Через книжки, поезію, філософські тексти, які пишуться французькою і для французького менталітету. Це мова Руссо, Сартра, Камю, Бодлера. І вона досі жива. У книжкових крамницях, у бібліотеках, у школах, на вуличних афішах, у щоденних розмовах.

Тож коли я спілкувалася англійською і не завжди отримувала відповідь тією ж мовою, я перестала це сприймати як бар’єр. Це стало для мене культурним досвідом. Ну і звісно завдяки google-перекладачу мені вдалося знайти відповіді на важливі запитання. 

Звісно, у своїй душі я провела паралелі з Україною і думаю, що французи чимось схожі з українцями. Для нас зараз як ніколи важливо відроджувати власну мову, розкривати її, давати їй можливість звучати гучніше.

Ще під час цієї подорожі я дізналася, що всім нам добре відоме слово «сувенір» має французьке походження.

Французьке «Souvenir» означає «спогад» або «згадувати». Воно походить від дієслова se souvenir — «пам’ятати». Корінь цього слова — латинський subvenire, що спершу означав «приходити на допомогу», а згодом — «з’являтися в думках».

Отже, «Souvenir» у буквальному сенсі — це те, що «повертається у свідомість». Від XVIII століття це слово почали вживати також у значенні «предмет на згадку». Так сувеніри стали матеріальним втіленням емоцій і мандрівок.

Будь-які подорожі лишають слід у душі, і саме емоції я вважаю найкращим сувеніром. Я дуже щаслива, що за короткий проміжок часу мені вдалося зібрати стільки цікавих історій і поділитися ними з вами. Дякую, що читаєте 🤍