Не лише про сум і кріпаків: як українська література стала новою терапією для дорослих під час війни
Марія Діденко - про новий жіночий сезон "Перефарбованого Лиса"
Українська література давно перестала бути лише шкільною програмою. Сьогодні вона допомагає по-новому осмислювати власний досвід, говорити про травми, свободу, стосунки й пошук себе. Саме на цьому вже понад п'ять років будує свою роботу команда подкасту «Перефарбований Лис», який поєднує психологію, українську класику та ігрові формати. У 2024 році проєкт здобув гран-прі подкастерської премії СЛУШНО.
Уже незабаром проєкт представить 12-й сезон, який уперше буде повністю присвячений жінкам-авторкам української літератури. Через творчість Докії Гуменної, Надії Суровцової, Софії Яблонської, Вікторії Амеліної, Софії Андрухович та інших команда досліджуватиме жіноче лідерство, внутрішню свободу, відповідальність, досвід війни й силу.
Напередодні прем'єри ми поговорили зі співзасновницею проєкту Марією Діденко про те, чому українську літературу варто перечитувати в дорослому віці, як гра допомагає зрозуміти культуру і чому тексти, написані століття тому, сьогодні звучать напрочуд сучасно.
Коли ви відчули, що укрліт – це про нас самих, а не про «аналіз твору»?
Для мене це завжди було так. З дитинства я багато читала і постійно ставила собі питання: а як би я вчинила на місці персонажа? Твори мене вчила писати мама – вона казала, що класний твір має чіпляти, і спонукала думати нестандартно, додавати в текст власний досвід і живі історії. Ідея подкасту виникла під час роботи над освітнім проєктом: ми зі співавторкою подкасту Валею Мержиєвською консультували сучасних письменників щодо мотивації та розвитку персонажів, допомагали читачам осмислювати тексти. Одного дня подумали: «А чому б так не робити для української класики?» Саме так у 2021 році з'явився «Перефарбований Лис».
Чому важливо поєднати психологію й укрліт саме зараз?
Шкільна програма переважно складається з текстів, які писали не для дітей. «Камінний хрест» Стефаника – про еміграцію та тугу від полишання рідної землі – навряд чи писався з думкою про десятикласників. «Федька-халамидника», де дитину забивають ремнем до смерті, вивчають у 6 класі. Звідси й лишилось враження про укрліт як про щось тяжке, нещасне, з поганим кінцем. Те, з чим підлітку складно себе ідентифікувати.
Зараз дорослі повертаються до класики, щоб відновити зв'язок із собою і своєю культурою. Ми з Валею самі були вражені, перечитуючи тексти: вони насправді про внутрішні сумніви, пошук себе, втрати, прагнення свободи. Під час повномасштабної війни починаєш по-справжньому розуміти Шевченка і впізнавати аналогії в «Чорній раді» Куліша. Коли почалося вторгнення, ми опинились у різних місцях – я з родиною на Хмельниччині, Валя з дітьми у Кракові. Після кількох місяців шоку відновили подкаст: записували через Zoom, розбирали поезію - коротку форму, яка виражає емоцію. Це було саме те, що потрібно, коли увага не функціонує як раніше. Слухачі писали, що продовження подкасту стало для них нагадуванням: життя триває.
Які тексти найбільше сформували сучасних українців?
Перш за все – Шевченко, Франко, Леся Українка. Саме з них ми розпочали подкаст. Але ми намагаємось показати, що класика – значно ширша, ніж «боротьба і кріпаки». Для кожного тексту ми робимо бонусні випуски з гостями, які прожили схожий досвід. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – це фактично ілюстрація до життя людини із залежністю. Гість зі Спільноти Анонімних Алкоголіків перечитав роман і був вражений: наскільки точно Панас Мирний описує стани «хижої туги». Він упізнав там власну історію, але на відміну від Чіпки – зміг вирватись. «Цвіт яблуні» Коцюбинського – про батька, який спостерігає, як помирає його донька. З нами говорила психотерапевтка паліативної програми фонду Tabletochki – і ця розмова дала глибше розуміння процесу горювання. «Катерина» Шевченка – про непроговорені очікування, відсутність комунікації і суспільний осуд; ми планували поговорити з жінкою, яка пережила схожий досвід і змогла обрати конструктивний шлях.
Що вас найбільше здивувало за ці роки?
Що ми з Валею досі маємо стільки енергії і запалу – вже понад 5 років. Секрет, мабуть, простий: робити те, від чого кайфуєш, і тоді в процесі постійно відбувається підзарядка. Починали без жодного фінансування. Перші випуски записували у школі Валі: будували халабуду для звукоізоляції з тенісного столу та матраців. Потім – студентська студія в КМА, потім студія в Українсько-данському молодіжному домі, цього року вперше вийшли у відеоформат. У 2024 році здобули гран-прі подкастерської премії СЛУШНО від Megogo і грошовий приз витратили на друк першої настільної гри «Кайдашева сім'я». Ціную моменти несподіваних відкриттів під час запису. Ми принципово не готуємо сценарії і не обговорюємо тексти заздалегідь і майже завжди народжується щось непередбачуване. Якось, розмовляючи про поезію Михайля Семенка і футуристів, які вільно грались зі словами. Зрозуміли, що хочемо створювати ігри. Після запису ми вже знали: це буде.
У новому сезоні ви робите акцент на жінках-авторках. Чому?
Шкільний канон сформований із виразним гендерним дисбалансом: більшість текстів написані чоловіками, і навіть жіночі долі часто змальовані чоловічою оптикою. Жінок-авторок кількісно менше в програмі, але їхні тексти не менш потужні. Вони відкривають інший кут зору на ті самі події, травми і способи виживання – досвід внутрішньої опори і відповідальності за власний шлях. Новий сезон – 10 епізодів, 10 авторок. Точно хочеться розібрати: «Хрещатий яр» Докії Гуменної (Київ під нацистською окупацією), «Спогади» Надії Суровцової (від дипломатичної служби в УНР до сталінських таборів), «З країни рижу та опію» Софії Яблонської (жіноча суб'єктність і далекі подорожі), «Дім для Дома» Вікторії Амеліної, «Амадока» Софії Андрухович. На запис цього сезону нас надихнула неймовірна постать Надії Суровцової: з 90 прожитих років 30 вона провела у засланні, але повернулась до Умані, відсудила у совєтів власне житло, організовувала контрабанду протестної літератури, побувала у 23 штатах США. Видавництво «Комора» запропонувало нам створити гру до двотомника її «Спогадів». Спочатку розгубились: як робити гру, один із сетингів якої – сталінські табори? Але вдалось. Бо саме життя Надії – значно більше за репресії. «Шлях Надії» – це занурення в неймовірно життєствердну долю, яка так відгукується в нинішніх реаліях.
Чи є героїні укрліту, яких «неправильно читали» у школі?
Кассандра з однойменної поеми Лесі Українки зазвичай подається як трагічна пророчиця, яка жертовно намагалась врятувати Трою, і страждає, бо їй ніхто не вірить. Але те, як із нею поводяться рідні – зокрема, переконують, що вона «несповна розуму» і знецінюють її почуття – сьогодні назвали б газлайтингом. Є й інший бік: своїми пророцтвами вона фактично паралізує оточення страхом майбутньої катастрофи, забираючи в них можливість радіти теперішньому. Мавка з «Лісової пісні» – традиційно уособлення чистої поетичної душі, жертва зрадженого кохання. Але вона демонструє сценарій жінки, яка заради коханого намагається повністю змінити свою природу: вдягає людський одяг, іде працювати на поле, підлаштовується під потреби Лукаша і його матері. У фіналі Мавка знаходить у собі сили вийти з деструктивного кола, не піддається спокусі Перелесника і обирає трансформацію. Її прощення Лукаша – не слабкість, а зріла позиція збереження своєї суті. Того, що «в серці не вмирає».
Чому гра – такий потужний інструмент?
Гра – це особливий, майже терапевтичний стан. Шкільне навчання часто перевантажене драматизмом і фатальністю, а гра приносить легкість. Помилятися не страшно – це просто частина процесу. Людина може послабити контроль і вийти за рамки свого звичного «я»: приміряючи чужу роль, отримуєш змогу протестувати абсолютно нові стратегії і моделі поведінки. Цей ігровий досвід – цілком реальний емоційно, і його забираєш із собою в справжнє життя. Ми їздили з мандрівними турами у 14 міст – Запоріжжя, Одеса, Харків, Ужгород, Дніпро, Полтава, Рівне та інші. Очікували побачити регіональні відмінності, але виявилось: архетипи Кайдашів, Мотрі, Карпа однаково легко впізнають по всій Україні. У Вінниці Мотрю грала школярка, яка ще не читала тексту і дуже точно вловила типаж з опису ведучої. Її взаємодія з гравцем-Карпом була напрочуд схожа на оригінальний текст, хоча вони не були навіть знайомі. У цьому магія ігор: вони показують, що ми маємо спільний культурний шар навіть тоді, коли не читали.
Яким ви бачите «Перефарбованого Лиса» через 5 років?
Мріємо, щоб у кожній українській школі на уроках грали в наші навкололітературні ігри. Через ігрову взаємодію підлітки краще розуміють зв'язки між персонажами, глибше занурюються в сюжет і роблять власні висновки через емпатування: якої стратегії я притримувався, коли грав за цього персонажа? що для мене було важливим? чому це або просто, або зовсім не моє? Глобально хочеться, щоб українці читали – класику і не тільки. Щоб замість відчуття якоїсь «правильної точки зору» або «високої полиці» було відчуття присвоєння культури: це наше і про нас. Ми можемо розотожнюватись із моделями поведінки, що шкодять, і змінювати їх. Ми можемо брати силу з текстів, написаних сто років тому. Саме для цього і існує «Перефарбований Лис».
Також ми раніше пропонували 20 потужних антиутопій, які не відпускають до останньої сторінки. Якщо любите читати про світ, де все пішло не так — цей список вас точно потішить!
