Ліні Костенко - 94: пригадуємо найкращі вірші поетеси, які варто перечитати кожному (ВІДЕО)

Довгий час вірші Костенко не могли бути надрукованими

19 березня знаменита українська поетеса Ліна Костенко відзначає своє 94-річчя. За свою творчу кар'єру вона стала живим класиком української літератури.

Народилася Ліна Василівна 19 березня у містечку Ржищів у родині вчителів. У 6-річному віці вона перебралася до Києва.

Творчий талант Костенко проявлявся з ранніх літ. Свої перші вірші Ліна Василівна почала випускати у світ, коли їй було 16 років. Пізніше, коли вона стала надзвичайно знаменитою, її творчість довелося поставити на паузу.Її твори не друкували впродовж 16 років, так як Костенко була активною учасницею дисидентського руху (люди, які відстоювали погляди, що розходилися із загальноприйнятими, частіше нав’язаними державною доктриною, поглядами).

Проте, Ліна Василівна не полишала свого улюбленого заняття. Вона прийняла рішення писати “в шухляду”. У 1987-у році за роман у віршах “Маруся Чурай” поетеса отримала Шевченківську премію. Тож, вашій увазі представляємо кращі вірші Ліни Костенко, з якими варто познайомитися кожному.

Акверелі дитинства

Безумовно, ця поезія є надзвичайно особистою та важливою для Ліни Василівни. У ній вона описує своє дитинство. Тут присутні і емоції, і неймовірний стиль опису пейзажу, і ностальгія, і філософські роздуми авторки.

Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті береги

лежать, на кігті похиливши зелену гриву шелюги.

В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим.

Суха, порепана дорога повзе, як спраглий крокодил.

В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три.

А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.

Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,

бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом – Черніг.

Черніг страшний, він дуже чорний. Як звечоріє на Дніпрі,

Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.

І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,

і золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.

І ті роки, що так промчали, і пароплав той, і гора…

Це вже невидимі причали в глибокій пам’яті Дніпра.

Буває, часом сліпну від краси…

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

Життя іде і все без коректур

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Крила

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,

А з правди, чесноти і довір'я.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

Нагадаємо, раніше ми писали про те, як Василіса Фролова показала, як відсвяткувала день народження. Свято відбувалося за кордоном.