Сьогодні світ відзначає Міжнародний день кіно – саме 28 грудня, далекого 1895 року, відбувся перший в історії платний кіносеанс. Тоді, у “Гран-кафе” на паризькому бульварі Капуцинок, було показано десять фільмів – першим із них був “Вихід робітників з фабрики” братів Люм'єр, які того ж року запатентували апарат під назвою “синематограф”. Решта – історія, і з тих пір навздогін цих десяти фільмів, було знято тисячі і тисячі вражаючих уяву і надихаючих на найкраще стрічок.
Неможливо осягнути неосяжне, але цього дня ми згадуємо сім визначних фільмів із “золотого фонду” кіно. Повірте: їх варто подивитися кожному!
У цьому незабутньому фільмі чарівна Одрі Хепберн зіграла свою першу значну роль - і з цілком зрозумілих причин отримала за неї “Оскар”. Але справа не в "Оскарі" - зовсім не тому людство сотий і тисячний раз переглядатиме цю воістину класичну мелодраму Вільяма Уайлера.
Але скільки разів ви б не дивилися цю стрічку, ви знову і знову будете закохуватись в головних героїв, любитимете разом з ними – і все так само ваше серце тремтітиме у фіналі цього фільму, точнісінько, як у самі хвилюючі моменти ваших власних, “некіношних” любовних історій.
Хепберн грає принцесу якоїсь європейської держави – і ось одного разу Її Високість відвідує з візитом Рим. Принцеса Анна - зовсім молоденька дівчина, вона вкрай виснажена офіціозом і суворим регламентом, їй просто хочеться відпочити і розважитися. Але ж ні – робочий графік поїздки не залишає Ганні жодних шансів. Увечері в Римі, у покоях, з нею трапляється нервовий зрив – і королівський лікар робить їй укол сильного снодійного. Тим не менш, снодійне не діє миттєво – і Ганна встигає передягтися і втекти на вечірні вулиці Риму…
О, цей вражаючий екранний дует Хепберн і Грегорі Пека, що грає репортера, який притулив Анну, що засинає, у себе в холостяцькій квартирі, прийнявши її за звичайну дівчину! О, ці прогулянки героїні містом, коли збуваються її найзаповітніші і найпростіші бажання – постригтися та з'їсти морозива! І кохання, неможливе і приречене кохання між принцесою і репортером – це треба бачити.
До речі, Грегорі Пек на той час був справжньою суперзіркою – і саме його ім'я мало йти в першу чергу у титрах і згадуватись на всіх афішах великим шрифтом. Але Пек, тільки-но почавши працювати з Хепберн на майданчику, рішуче наполяг на тому, щоб ім'я Одрі красувалося нарівні з його власним - нечуваний на той час жест. Пека та Хепберн пов'язувала міцна дружба до самої смерті Одрі 1993-го. Актор пережив свою вірну подругу на 10 років.
"Жюль і Джим" (1962)
Про що цей чудовий фільм Франсуа Трюффо, майстра французької "нової хвилі"? Про справжню чоловічу дружбу або ж про любовний трикутник, найдивовижніший любовний трикутник в історії кіно? Про те, як змінюються стосунки між міцно прив'язаними один до одного чоловіками, якщо в їхньому житті виникає по-справжньому фатальна жінка – і чи змінюються вони взагалі? Про все це, а ще – про війну (в даному випадку, про Першу світову) та сотні інших речей.
Отже, австрієць Жюль (Оскар Вернер) і француз Джим (Анрі Серр) знайомляться в Парижі і між ними зав'язується зворушлива дружба - вони годинами гуляють нічним містом, розмірковуючи про мистецтво, Джим (він наполягає на тому, щоб його ім'я вимовляли саме так, а не "Жим") допомагає більш боязкому і незграбному Жюлю знайомитися з дівчатами ... Якось у знайомого Жюль і Джим дивляться слайди з фотографіями жіночих обличь, висічених у камені, звіт про нещодавню поїздку. Посмішка на одній із статуй так зачаровує Жюля і Джима, що вони одразу їдуть до Адріатичного моря, щоб поглянути на статую на власні очі. Повернувшись до Парижа, нерозлучна парочка зустрічає дівчину на ім'я Катрін (Жанна Моро) – у неї така ж усмішка, як у їхньої улюбленої статуї.
Фільм триває менше двох годин – але за цей час із героями відбувається стільки всього, що вистачило б на кілька сезонів чудового серіалу. І так, окопи Першої світової – як виявилося, не найважче випробування, яке судилося пройти Жюлю і Джиму. Найдивовижніше в стрічці, окрім виняткової акторської гри та операторської роботи, це те, як те, що відбувається на екрані, залучає глядача – зовсім неможливо позбутися відчуття, що все це відбувається насправді з вами, тут і зараз.
Американський кінематограф вперше змінився кардинально після виходу цього новаторського, революційного фільму – беззаперечного шедевра так званого “Нового Голлівуду”. Картина була знята молоддю про молодь, точніше – про хіпі, цих волохатих молодих людей, які у шістдесятих роках минулого століття відчайдушно намагалися змінити світ на краще. Режисером стрічки став Денніс Хоппер, продюсером – Пітер Фонда, син знаменитого Генрі Фонди. Обидва хлопці виконали в "Безтурботному їздоку" головні ролі - двох друзів-байкерів, які, сховавши в бензобаку своїх "Харлеїв" велику суму готівкою, вирушають через усі Штати до Нового Орлеану, на карнавал.
"Беззтурботний їздок" - це приголомшливе роуд-муві, чудовий документ епохи, а ще в цій картині одну зі своїх найкращих ролей зіграв 32-річний на той момент Джек Ніколсон. Ніколсон грає у фільмі милого пияка, горе-адвоката Джорджа Хенсона, який якось ув'язується в подорож з героями Фонди і Хопера, просто тому, що у нього вдома лежить без діла прекрасний мотоциклістський шолом.
У кіно рідко виходило передати запаморочливе відчуття свободи так, як це вдалося творцям "Їздока". Але фільм ще й нескінченно трагічний – адже ні суспільство, ні сама доля не допустять того, щоби така нескінченна свобода просто так сходила з рук.
"Скромна чарівність буржуазії" (1972)
Чомусь лічені одиниці з-поміж кінорежисерів повною мірою користуються дивовижною можливістю, яку надає кінематограф – різати реальність з її логічними законами як доведеться, а різнокольорові обрізки заправляти в чарівний калейдоскоп і обертати його, як забажається. Але великий Луїс Бунюель, той самий, який ще в двадцятих роках минулого століття разом із Сальвадором Далі зняв короткометражку “Андалузький пес” (цей фільм досі може посприяти тому, що мізки кіномана згорнуться в трубочку) був дивовижним майстром кіношного сюрреалізму.
Переказувати сюжет "Скромної чарівності ..." - все одно, що намагатися розповісти свій найяскравіший, найбожевільніший сон. Якщо коротенько, то група друзів, представників французького вищого суспільства, не припиняє наполегливих спроб нарешті повечеряти разом – але їм, цим породистим панам, весь час щось заважає. Чим далі, тим абсурднішими стають причини того, що вечеря не відбулася – і тим цікавіше дивитися цей шедевр.
Що важливо – фільм дуже добротно знятий (взагалі, тут є все, за що люблять французьке кіно сімдесятих), а герої (у ролях, серед інших, нас вражають чудові Фернандо Рей і Дельфін Сейріг) справляють враження справжніх аристократів, нехай іноді і кумедних до карикатурності . Так, деякі з них мають дуже спірне почуття гумору, мерзенний характер і, до того ж, невгамовну фантазію. Ну а вже уявою того роду, яку мав Бунюель, не мав і не має жодний з режисерів. Ні на що не подібне кіно.
"Кримінальне чтиво" (1994)
Цілком можливо, що після цього фільму Квентін Тарантіно знімав і ще набагато досконаліші картини – принаймні, у технічному сенсі. Можливо, деякі пізні фільми майстра мали ще більш закручений сюжет або діалоги зовсім вже космічного масштабу. Але не один з них, включаючи "Вбити Білла" або "Безславних ублюдків", не справляв таке незабутнє і приголомшливе враження на глядача як "Pulp Fiction", другий фільм режисера.
У першій половині дев'яностих раптом стало ясно - або в кіно вже все давно сказано і зроблено, і товстошкірого глядача вже нічим не здивувати, або настав час зробити крок у невідоме. І тут з'явився Тарантіно. Маніакальний кіноман, який вирішив стати режисером – і став ним. Спочатку Квентін зняв "Скажених псів", фільм, який змусив світ замовкнути і звернути на нього увагу. А потім - "Кримінальне чтиво", картину, за допомогою якої Тарантіно заткнув світ за пояс.
Після цього фільму кіно знову стало зовсім іншим – і не має значення, в якому жанрі. Можливо, це сталося востаннє – і кінематограф більше ніколи не змінюватиметься настільки радикально. Але тоді ця віртуозно заплутана бандитська історія (у якій одні герої мстяться, інші, об'єкти помсти, рятують життя месникам, треті – мало не закохуються в дружину свого боса, найкрутішого бандита-месника, а четверті – вирішують стати проповідниками, бо не спіймали неминучу кулю), стала найцитованішою, найпародіюванішою і найбільш захоплюючою в кінематографі. А Брюс Вілліс, Ума Турман, Семюел Л. Джексон та Джон Траволта зіграли свої найкращі ролі.
Джим Джармуш – особливий режисер, один із тих, чию манеру та чиї фільми можна впізнати буквально з найперших кадрів. Він може бути казкарем, може бути реалістом, а ще – нескінченно добрим, тонким та чуйним, навіть якщо у його фільмі достатньо крові та вбивств. А ще, на додаток до всіх згаданих характеристик та якостей, Джармуш може бути справжнім чарівником, магом чи навіть шаманом - інакше він не зміг би зняти такий фільм, як “Мертвець”, один із найунікальніших в історії світового кіно.
Можна спеціально для того, щоб визначити жанр "Мертвець", вигадувати нові назви, на кшталт "психоделічний вестерн" - але все одно повісити на цей фільм будь-який ярлик не вийде. Головне - це те, що "Мертвець" і справді вводить глядача в стан, схожий на заціпеніння або транс, і робить це виключно художніми засобами.
"Мертвець" - єдиний фільм Джармуша, дія якого відбувається не в наш час, в 19-му столітті. За сюжетом, миловидний і досить манірний хлопець на ім'я Вільям Блейк (так-так, він – тезка англійського поета-класика) приїжджає на поїзді в дику місцевість – містечко Мешин у самому кінці гілки. У кишені у Вільяма – лист, де написано, що на місцевому заводі на нього чекає робота бухгалтера. Але роботу Блейк не отримує, натомість із ним відбувається ланцюг подій, які приведуть його… Ні, розповідати сюжет цієї картини – злочин. Її треба дивитись і її треба відчувати.
Вільяма Блейка зіграв Джонні Депп - і в жодній іншій ролі Депп не досягав таких глибин і висот. А ще у цього фільму - абсолютно геніальний саундтрек (просто партія електрогітари, записана музичною легендою Нілом Янгом), який використовується в кадрі таким же геніальним чином.
"Готель "Гранд Будапешт" (2014)
Що стосується суто візуальної сторони, самої "картинки", то режисеру Уесу Андерсону немає рівних у світі кінематографа - у тому сенсі, що ніхто настільки ретельно, практично маніакально, не вибудовує кадр. Андерсон досягає при цьому абсолютно вражаючих результатів у своїй специфічній манері - часом це настільки красиво, що у вас може виникнути палке бажання подібним чином "перебудувати" реальний світ навколо, іноді такий недосконалий.
У дивовижному "Гранд Будапешті" Андерсон досяг свого піку як режисер - і в сенсі краси кадру, і в сенсі дотепності сценарію та діалогів, і в плані захоплюючості та зворушливості самої історії. Якщо бути точним, то це "історія в історії", причому в кілька часових слоїв - і в самому серці знаходиться ця чарівна повість про кохання молодих людей (або дуже стильний детектив). З нашого часу ми переносимося в 1985-й рік, потім - в 1968-й, в цей самий готель, і нарешті - в 1932-й, в готель "Гранд Будапешт" часів розквіту, коли Старшим Консьєржем в ньому служив чарівний мсьє Густав ( Рейф Файнс) ...
Як завжди у Андерсона, у картині знявся цілий зірковий сонм чудових акторів – від Джуда Лоу та Едварда Нортона до Харві Кейтеля, Едріана Броуді та Тільди Суінтон. Під час перегляду складається враження, що всі вони перебувають у фан-клубі Уеса Андерсона – настільки трепетно, захоплено і головне, в абсолютно «андерсонівському» стилі вони грають свої ролі. Або, можливо, просто таким чином вони зізнаються у любові до кіно як такого – як це робить і сам Андерсон у своїх фільмах.
Раніше ми також ділилися добіркою
найкращих укрїанських фільмів
, які готуються до виходу в прокат. Деякі з них уже доступні до перегляду, тож не пропустіть!
