Днями режисер Крістофер Нолан та його "Оппенгеймер" стали справжніми тріумфаторами 81-ї церемонії вручення
премії "Золотий глобус"
– другої за важливістю кінопремії на планеті після "Оскара". Загалом Нолан, “Оппенгеймер” та актори, які зіграли у фільмі, перемогли у п'яти номінаціях – у тому числі як “Найкращий фільм” та “Найкраща режисура”.
Що ж, саме час згадати про найгучніші фільми Нолана – а разом із ними і “Оппенгеймер”, звичайно! Якщо ви досі не бачили котрусь із цих картин – дуже рекомендуємо це негайно виправити.
Крістофер Нолан мав свій, особливий підхід під час створення цього фільму – багато в чому для нього принциповий. Справа в тому, що Нолан вирішив не ставитись до історії Бетмена, як до чогось не надто серйозного. О ні, в руках режисера герой коміксів став не просто епічним персонажем, він став персонажем класичним – гідним найякіснішої кінодраматургії та найвиразніших художніх засобів. Нолан не ставився до Бетмена як до жарту – своєю чергою, не було жодного шансу прийняти історію як жарт, не вартий уваги, і глядачеві, що дивився фільм.
"Бетмен: Початок" - докладне і добротне кіно такого роду, як знімали, скажімо Спілберг або Кемерон у своїх найсерйозніших роботах, і при цьому ми маємо справу таки з Бетменом, супергероєм, а не з якимось історичним персонажем! Нолану вдався цей трюк - мабуть, йому єдиному, і після цього фільму режисера не можна було не поважати. Отже, перша частина ноланівської трилогії про Бетмена - початок нової ери.
Крістіан Бейл, який зіграв головну роль, чудово впорався із завданням облагородження Бетмена – дотримуючись вказівок Нолана, звичайно ж. У результаті ми отримали справді захоплюючу, “олюднену” історію того, як Брюс Вейн стає тим самим Бетменом – і найменше ця історія нагадувала комікс.
"Престиж" (2006)
А ось прекрасний – і дуже показовий – приклад того, як Нолан вміє стримувати себе, на користь обраних ним самим темі та стилістиці конкретного фільму. Саме так, і "Престиж" - можливо найнетиповіший фільм режисера.
Почати з того, що дія стрічки відбувається в 19 ст., здебільшого – в манірній вікторіанській Англії. Не зовсім звичайне місце для героїв фільмів Нолана, чи не так? І навіть у таких історичних умовах Нолану вдалося зробити так, що сучасний глядач сидить більшу частину екранного часу буквально затамувавши подих - нічим не відрізняючись від публіки, яка спостерігає за фокусами головних героїв картини. Ці фокусники (або справжнісінькі маги), Роберт Енжієр (Х'ю Джекман) та Альфред Борден (Крістіан Бейл) – друзі, які стають у результаті непримиренними суперниками. Їхні фокуси - і справді щось набагато більше, ніж просто трюки - але і сам Нолан теж маг, тому фільм не сприймається просто як розвага або навіть видовище. Ні, “Престиж” - атмосферна і багатошарова драма, і точно самий бездоганний фільм режисера, як мінімум у візуальному сенсі. Можливо, саме тому, що Нолану доводилося бути суворим і стриманим в іграх зі своєю режисерською фантазією – і тримати марку дев'ятнадцятого століття.
А ще у фільмі – приголомшливий кастинг. Не лише Бейл і Джекман зіграли у “Престижі” одні з найкращих ролей у своїй кар'єрі. Крім них Скарлет Йоханссон і Майкл Кейн, хоч і зображували другорядних героїв, проте продемонстрували максимум своїх талантів. Ну й вишенька на цьому кінематографічному торті - чудовий Девід Боуї, що майстерно втілив образ геніального Тесли.
Друга частина бетменівської трилогії Нолана – ще один суперхіт. Порівняно з першим фільмом 2005-го року "Темний лицар" не став легковажнішим або, якщо хочете, "попсовим". Але з'явилося ледве вловиме почуття абсолютної впевненості режисера у своїй магії і своєму успіху – і це відчувається у кожному кадрі цієї стрічки.
І ще – як і в “Престижі”, окремо варто згадати не лише титанічну режисерську працю Нолана, а й приголомшливу гру акторського складу. І, звичайно, тут насамперед ми згадуємо Хіта Леджера в ролі Джокера, одну з останніх його робіт. Такого зловісного, божевільного і пекельно привабливого супротивника у Бетмена ще не було – і якщо в Джокері Хоакіна Фенікса, якого ми бачили 11 років по тому, було достатньо людських ноток, то у Джокері Леджера їх просто немає. Він – абсолютний монстр. І саме Нолану вдалося вичавити з Леджера цю безпрецедентну "злодійність", що казна-звідки взялася.
"Початок" (2010)
Ось він – геній режисера Крістофера Нолана у всій своїй красі. Нолан планував взятися за цей проект ще на початку нульових, але тоді вважав себе недостатньо досвідченим і натомість зняв... "Бетмена", "Престиж" та "Темного лицаря". Тільки після цього режисер відчув у собі достатньо сил та впевненості – тепер ви розумієте, наскільки високо встановлений рівень цього фільму?
"Початок" - це такого роду кіно, про яке говорять просто і образно, "вибух мозку". Саме так воно і є. Ми маємо справу з найзагадковішим і найнезрозумілішим – але з тим, з чим ми стикаємось і що ми переживаємо регулярно, а саме зі сном. І з підсвідомістю. Герой Леонардо Ді Капріо у цьому фільмі, Дом Кобб – професійний злодій. Але краде він не гроші і не дорогі автомобілі – а ідеї. Прямо з голови жертви. І для цього занурюється в сон… Немає сенсу описувати сюжет картини та її вражаючі сцени – цей кінематографічний досвід потрібно пережити самому. Можливо, цей фільм і не змінить ваше життя, але вже точно змусить вразитись можливостями кіно двадцять першого століття – якщо його знімають справді талановиті, безстрашні режисери, які не бояться експериментувати. Причому за великі гроші.
Так, бюджет “Початку” становив 160 мільйонів доларів, кіно знімалося у шести країнах, від Японії до Канади. Але воно було варте того – ми маємо справу не просто з фантастичним фільмом, а з новим еталоном жанру.
Дехто з кіноманів був упевнений у тому, що в двадцять першому столітті практично неможливо сказати нове слово в старому доброму жанрі космічної фантастики. Зрештою, один із найголовніших шедеврів про космічні польоти, “Космічна одіссея 2001 року” Стенлі Кубріка, був знятий ще в шістдесятих, чи не так? Але ось, у 2009-му, з'явився “Місяць” Дункана Джонса, потім, у 2013-му – “Гравітація” Альфонсо Куарона, і нарешті – “Інтестеллар”, черговий крок уперед не тільки для Крістофера Нолана, а й для всього жанру космо-фантастики загалом.
Що ж такого особливого в “Інтерстеларі”, дія якого відбувається 2067-го, за часів, коли людству загрожує глобальний голод? Те, що герой Меттью Мак-Конагея летить не просто кудись на Місяць чи Марс, а чорт знає куди, в іншу галактику через “кротову нору”? Не тільки це. У цьому фільмі зовсім відсутній якийсь "космічний" пафос - настільки повсякденно відбуваються в ньому такі ось дивовижні космічні польоти. Разом з тим, ці дива на екрані все ж таки відбуваються, чудовим і пересічним чином – і створюється стійке враження, що фільм був знятий не 2014-го, а саме 2067-го року. Браво, Нолан.
"Дюнкерк" (2017)
Режисери, які знімають фільми про трагедію та жах війни, як правило, йдуть кількома з можливих суто теоретично шляхів. Перший варіант - вони цілком і повністю покладаються на найпередовіші технології, вирішивши, що саме масштабність і "вражаючість" картинки якнайкраще передасть масштаб страждань. Або ж віддають перевагу камерній історії, з максимальним ступенем розкриття людських характерів та з мінімумом витрат.
У цьому приголомшливому фільмі у Нолана дивовижним чином виходить поєднувати непоєднуване, і вкрай успішно користуватися перевагами обох творчих підходів одночасно. Так, "Дюнкерк" важко назвати "камерним". Але чомусь уже буквально з перших хвилин стрічки глядачі цілком і повністю співпереживають одному з головних героїв, англійському солдатові Томмі (Фінн Вайтгед), стежачи за кожним його рухом чи не уважніше, ніж оператор фільму та його камера.
Звичайно, разом із Томмі – сотні тисяч британських, французьких та бельгійських солдатів, які потрапили в оточення у Дюнкерку на березі Ла-Маншу 1940-го. У цих людей одне життя, один шанс вижити, один берег за спиною і одне море перед очима. І рідко, коли кінематографу вдалося так переконливо показати всю неосяжність горя війни – і те, як воно вміщається в одному людському серці.
"Оппенгеймер" (2023)
А ось і фаворит "Золотого глобуса". І знову Крістофер Нолан перевершив самого себе, і не тільки себе, а й більшість режисерів-сучасників із “вищої” категорії. По-перше, ця картина – одна з найкращих кінобіографій, що коли-небудь з'являлися на екранах. Варто відзначити, що в самій ідеї зняти фільм про одного зі творців атомної бомби, фізика-ядерника Роберта Оппенгеймера, були як великі плюси, так і не менш значні мінуси.
Справді, Оппенгеймер – не великий композитор вісімнадцятого століття, не рок-зірка сімдесятих років минулого століття і навіть не знаменитий спортсмен. Чи захоче публіка провести три години у товаристві вченого – в університетських бібліотеках, у лабораторіях, на полігоні? Звісно, захоче, якщо картину зніме Крістофер Нолан.
І перше, що зауважує глядач під час перегляду “Оппегеймера” - ще задовго до ядерного вибуху (під час його відтворення, до речі, не використовувалася комп'ютерна графіка), це захоплення, азарт та одержимість вченого - на рівні видінь, зрозумілих йому одному. Багато говорилося у тому, що наука – це теж свого роду поезія, і навіть музика. Але не в одному іншому фільмі це не показано так явно і наочно, як в “Оппенгеймері”. І заслуга в цьому, до речі, не тільки Нолана, а й давнього “талісмана” режисера, виконавця головної ролі Кілліана Мерфі (що отримав “Золотий глобус”) – до цього він “світився” у режисера лише у другорядних ролях. Страх перед майбутнім людства, сумніви та невпевненість – звичайно, все це теж є у фільмі. І насамперед ми спостерігаємо їх в очах Мерфі.
Раніше ми розповідали про
7 головних фільмів Крістіана Бейла
, від яких неможливо відірватися. Багато хто знає його завдяки фільму "Американський психопат", однак в нього є навіть цікавіші роботи, які просто неможливо ігнорувати!
