Згадуємо фільми, які Україна раніше висувала на здобуття Оскара

Україна нарешті здобула свій перший Оскар – за документальний фільм “20 днів у Маріуполі”, про який її режисер Мстислав Чорнов сказав: “Я волів би, щоб цього фільму ніколи не було”. Проте фільм стався – і світ побачив наш біль.

Ми вирішили згадати фільми, які стрічки Україна раніше висувала на здобуття Оскара, і які до появи “20 днів” жодного разу не потрапляли у фінальний шорт-лист номінантів.

“Приятель небіжчика” (1997)

Історія невдахи Толі, який так і не зміг вписатися в умови життя “після розвалу совка”. Останньою краплею стала втеча жінки до іншого чоловіка. Жадаючи помсти, він наймає для того кілера.

Це була перша стрічка від незалежної України, яку було висунуто на “Оскар”. І хоча в її основу було покладено повість українського письменника – Андрія Куркова, сам фільм ні є на всі 100% нашим. Адже над його виробництвом працювали: київська кіностудія імені Олександра Довженка спільно з Compagnie des Films (Франція) та казахською кінофабрикою імені Айманова. Проте, це вже деталі.

Стрічку знімали просто на вулицях Києва – тож, маємо змогу побачити місто, якого вже не має (багато чого знесено, забудовано, зіпсовано).

“Мамай” (2003)

Після майже 6-річної паузи на Оскар подали картину Олеся Саніна “Мамай”. Філософська притча про зраду і вірність (про двох братів, які тікаючи з полону, кинули напризволяще третього брата).

До речі, довгий час, Санін залишався єдиним українським режисером, чиї роботи двічі боролися за право номінуватися на американську нагороду (пізніше з ним зрівнявся Валентин Васянович). Друга спроба Саніна – “Поводир” (про знищення НКВС з’їзду кобзарів у Харкові). За свідченням режисера, ініціатором висунення “Мамая” на “Оскар” був Мілош Форман.

“Водій для Віри” (2004) і компанія

За більшість фільмів, які Україна висувала на розгляд кіноакадеміків, нам сьогодні має бути соромно. Це стосується і “Віри” Павла Чухрая, в якій головну роль зіграв російський актор Ігор Петренко, активно підтримуючий вторгнення в Україну. І стрічки “Аврора” (висувалася у 2006-му) зрадниці Оксани Байрак з Дмитром Харатьяном – ще одним прихильником знищення українців. І фільму “Ілюзія страху“, знятого українським режисером Олександром Кірієнко з російськими акторами на головних ролях (Гармаш, Бабенко та інше лайно).

От пишу це все зараз – і аж нудить від цих прізвищ. Але що було, то було. Робимо висновки.

“Той, хто пройшов крізь вогонь” (2012)

Фільм Михайла Іллєнка розповідає про українського льотчика Івана Додока, який потрапив до Канади і став там… вождем індіанського племені. Як запевняли глядача творці картини – в основу сценарію покладено реальні події.

Через брак фінансування, стрічку знімали складно та довго. І на жаль, це дуже кидається в око. Знято бідно – та ще з неймовірно куцою комп’ютерною графікою. До того ж, актор Дмитро Лінартович, для якого роль Івана стала дебютною, відверто не витягував. Його “забивали” усі партнери по екрану. Від Віктора Андрієнка – до Віталія Лінецього. Проте є в цьому фільме дещо цікаве: чи не вперше нам показали українського героя, який не скиглить, а чинить опір та перемагає усі життєві обставини. Попри все.

“Параджанов” (2013)

Цікавий байопік про життя легендарного режисера Сергія Параджанова. Вірмена, який зняв самий український фільм усіх часів – “Тіні забутих предків”. Головну роль у стрічці виконав французький кінорежисер вірменського походження Серж Аведікян, який особисто знав Параджанова.

“Рівень чорного” (2017)

Фільм Валентина Васяновича, на прем’єрі якого (на Одеському кінофестивалі) з зали пішла більше половина глядачів. Фільм дійсно не для всіх (як мінімум не поціновувачів блокбастеров та легкого кіна), але він вартий уваги і перегляду.

Це історія Кості, який працює фотографом та переживає кризу середнього віку. У фільмі майже не розмовляють, проте кожен кадр побудовано так, що слова лише б заважали. Потужна робота.

“Донбас” (2018)

Ще одна робота, за режисера якої – Сергія Лозниці – безкінечно соромно. Адже після повномасштабного вторгнення, Сергій неочікувано (чи навпаки – що ще можна було почути від російського режисера білоруського походження, який при цьому має українське громадянство) виступив на захист російської мови та культури.

“Додому” (2019)

Зазвичай за право висуватися від країни на Оскар конкурують одразу 5-6 фільмів. Але цього разу був лише єдиний претендент – дебютна повнометражна стрічка Нарімана Алієва, що розповідає історію кримського татарина, у якого помер син, і якого він хоче відвести додому, щоб гідно поховати.

“Атлантида” (2020)

Фільм Валентина Васяновича розповідає про події, що відбуваються у 2025 році, після перемоги України над Росією у війні. Проте життя після перемоги – то не цукор. Вичерпані ресурси, спаскуджена земля, зруйнована інфраструктура. Але люди – то є люди. І навіть там, де все складно, може знову народитися любов.

Прем’єра "Атлантиди" відбулася на Венеційському кінофестивалі, де стрічка здобула нагороду у межах програми "Горизонти".

“Погані дороги” (2021)

Кінодебют письменниці і сценарістки Наталки Ворожбіт. Фільм знято за її ж власною однойменною п’єсою, яка складається з п’яти різних новел, об’єднаних війною та дорогами. У фільмі є згвалтування, чорний гумор, любов та ненависть. Дуже непростий заміс!

Що цікаво, існує дві версії фільму. Для українського прокату – яка містить 5 новел. Та міжнародна – з якої прибрали одну новелу - про українську медсестру, що везе понівечене тіло свого коханого-військового.

“Клондайк” (2022)

Рік 2014-й. Звичайне село, у якому живуть звичайні люди. Серед них – Іра та її чоловік Толік, який розуміє, що живе на пороховій бочці і хоче вивезти дружину (яка до того ж очікує на дитину) туди, де не тхне майбутньою війною. Але він так і не встигає це зробити: біля їхнього будинку падає, збитий росіянами Boeing 777 (так, той самий) і війна приходить до їхньої оселі.

“Клондайк” режисерки Марини Ер Горбач отримав нагороду за “найкращу режисуру світового кіно” на кінофестивалі “Санденс” — головному фестивалі незалежного кіно в США.

Раніше ми розповідали, як на перший Оскар, отриманий Україною, реагують наші зірки та знаменитості. Зараз абсолютно всі без винятку дякують Мстиславу Чернову за документальний проєкт, який показав правду російської агресії